Dodaj do ulubionych

Taras Szewczenko

17.09.04, 19:36
Тарас Шевченко

І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії —
Руді, руді аж червоні,
А там — голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур'ян, піски...

***

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами...
Edytor zaawansowany
  • 17.09.04, 20:03
    Катерина
    Василию Андреевичу Жуковскому
    на память 22 апреля 1838 года

    I
    Кохайтеся, чорнобриві,
    Та не з москалями,
    Бо москалі — чужі люде,
    Роблять лихо з вами.
    Москаль любить жартуючи,
    Жартуючи кине;
    Піде в свою Московщину,
    А дівчина гине —
    Якби сама, ще б нічого,
    А то й стара мати,
    Що привела на світ божий,
    Мусить погибати.
    Серце в'яне співаючи,
    Коли знає за що;
    Люде серця не побачать,
    А скажуть — ледащо!
    Кохайтеся ж, чорнобриві,
    Та не з москалями,
    Бо москалі — чужі люде,
    Знущаються вами.

    Не слухала Катерина
    Ні батька, ні неньки,
    Полюбила москалика,
    Як знало серденько.
    Полюбила молодого,
    В садочок ходила,
    Поки себе, свою долю
    Там занапастила.
    Кличе мати вечеряти,
    А донька не чує;
    Де жартує з москаликом,
    Там і заночує.
    Не дві ночі карі очі
    Любо цілувала,
    Поки слава на все село
    Недобрая стала.
    Нехай собі тії люде
    Що хотять говорять:
    Вона любить, то й не чує,
    Що вкралося горе.
    Прийшли вісти недобрії —
    В поход затрубили.
    Пішов москаль в Туреччину;
    Катрусю накрили.
    Незчулася, та й байдуже,
    Що коса покрита:
    За милого, як співати,
    Любо й потужити.
    Обіцявся чорнобривий,
    Коли не загине,
    Обіцявся вернутися.
    Тойді Катерина
    Буде собі московкою,
    Забудеться горе;
    А поки що, нехай люде
    Що хотять говорять.
    Не журиться Катерина —
    Слізоньки втирає,
    Бо дівчата на улиці
    Без неї співають.
    Не журиться Катерина —
    Вмиється сльозою,
    Возьме відра, опівночі
    Піде за водою,
    Щоб вороги
  • 17.09.04, 20:06
    не бачили;
    Прийде до криниці,
    Стане собі під калину,
    Заспіває Гриця.
    Виспівує, вимовляє,
    Аж калина плаче.
    Вернулася — і раденька,
    Що ніхто не бачив.
    Не журиться Катерина
    І гадки не має —
    У новенькій хустиночці
    В вікно виглядає.
    Виглядає Катерина…
    Минуло півроку;
    Занудило коло серця,
    Закололо в боку.
    Нездужає Катерина,
    Ледве-ледве дише…
    Вичуняла та в запічку
    Дитину колише.
    А жіночки лихо дзвонять,
    Матері глузують,
    Що москалі вертаються
    Та в неї ночують:
    “В тебе дочка чорнобрива,
    Та ще й не єдина,
    А муштрує у запічку
    Московського сина.
    Чорнобривого придбала…
    Мабуть, сама вчила…”
    Бодай же вас, цокотухи,
    Та злидні побили,
    Як ту матір, що вам на сміх
    Сина породила.
    Катерино, серце моє!
    Лишенько з тобою!
    Де ти в світі подінешся
    З малим сиротою?
    Хто спитає, привітає
    Без милого в світі?
    Батько, мати — чужі люде,
    Тяжко з ними жити!
    Вичуняла Катерина,
    Одсуне кватирку,
    Поглядає на улицю,
    Колише дитинку;
    Поглядає — нема, нема…
    Чи то ж і не буде?
    Пішла б в садок поплакати,
    Так дивляться люде.
    Зайде сонце — Катерина
    По садочку ходить,
    На рученьках носить сина,
    Очиці поводить:
    “Отут з муштри виглядала,
    Отут розмовляла,
    А там… а там… сину, сину!”
    Та й не доказала.
    Зеленіють по садочку
    Черешні та вишні;
    Як і перше виходила,
    Катерина вийшла.
    Вийшла, та вже не співає,
    Як перше співала,
    Як москаля молодого
    В вишник дожидала.
    Не співає чорнобрива,
    Кляне свою долю.
    А ти&#
  • 17.09.04, 20:08
    А тим часом вороженьки
    Чинять свою волю —
    Кують речі недобрії.
    Що має робити?
    Якби милий чорнобривий,
    Умів би спинити…
    Так далеко чорнобривий,
    Не чує, не бачить,
    Як вороги сміються їй,
    Як Катруся плаче.
    Може, вбитий чорнобривий
    За тихим Дунаєм;
    А може — вже в Московщині
    Другую кохає!
    Ні, чорнявий не убитий,
    Він живий, здоровий…
    А де ж найде такі очі,
    Такі чорні брови?
    На край світа, в Московщині,
    По тім боці моря,
    Нема нігде Катерини;
    Та здалась на горе!..
    Вміла мати брови дати,
    Карі оченята,
    Та не вміла на сім світі
    Щастя-долі дати.
    А без долі біле личко —
    Як квітка на полі:
    Пече сонце, гойда вітер,
    Рве всякий по волі.
    Умивай же біле личко
    Дрібними сльозами,
    Бо вернулись москалики
    Іншими шляхами.
  • 17.09.04, 20:09
    II

    Сидить батько кінець стола,
    На руки схилився;
    Не дивиться на світ божий:
    Тяжко зажурився.
    Коло його стара мати
    Сидить на ослоні,
    За сльозами ледве-ледве
    Вимовляє доні:
    “Що весілля, доню моя?
    А де ж твоя пара?
    Де світилки з друженьками,
    Старости, бояре?
    В Московщині, доню моя!
    Іди ж їх шукати,
    Та не кажи добрим людям,
    Що є в тебе мати.
    Проклятий час-годинонька,
    Що ти народилась!
    Якби знала, до схід сонця
    Була б утопила…
    Здалась тоді б ти гадині,
    Тепер — москалеві…
    Доню моя, доню моя,
    Цвіте мій рожевий!
    Як ягодку, як пташечку,
    Кохала, ростила
    На лишенько… Доню моя,
    Що ти наробила?..
  • 17.09.04, 20:11

    Оддячила!.. Іди ж, шукай
    У Москві свекрухи.
    Не слухала моїх річей,
    То її послухай.
    Іди, доню, найди її,
    Найди, привітайся,
    Будь щаслива в чужих людях,
    До нас не вертайся!
    Не вертайся, дитя моє,
    З далекого краю…
    А хто ж мою головоньку
    Без тебе сховає?
    Хто заплаче надо мною,
    Як рідна дитина?
    Хто посадить на могилі
    Червону калину?
    Хто без тебе грішну дуту
    Поминати буде?
    Доню моя, доню моя,
    Дитя моє любе!
    Іди од нас…”
    Ледве-ледве
    Поблагословила:
    “Бог з тобою!” — та, як мертва,
    На діл повалилась…
    Обізвався старий батько:
    “Чого ждеш, небого?”
    Заридала Катерина
    Та бух йому в ноги:
  • 17.09.04, 20:12
    “Прости мені, мій батечку,
    Що я наробила!
    Прости мені, мій голубе,
    Мій соколе милий!”
    “Нехай тебе бог прощає
    Та добрії люде;
    Молись богу та йди собі -
    Мені легше буде”.
    Ледве встала, поклонилась,
    Вийшла мовчки з хати;
    Осталися сиротами
    Старий батько й мати.
    Пішла в садок у вишневий,
    Богу помолилась,
    Взяла землі під вишнею,
    На хрест почепила;
    Промовила: “Не вернуся!
    В далекому краю,
    В чужу землю, чужі люде
    Мене заховають;
    А своєї ся крихотка
    Надо мною ляже
    Та про долю, моє горе,
    Чужим людям скаже…
    Не розказуй, голубонько!
    Де б ні заховали,
    Щоб грішної на сім світі
    Люди не займали.
    Ти не скажеш… ось хто скаже,
    Що я його мати!
    Боже ти мій!.. лихо моє!
    Де мені сховатись?
    Заховаюсь, дитя моє,
    Сама під водою,
    А ти гріх мій спокутуєш
    В людях сиротою,
    Безбатченком!..”
  • 17.09.04, 20:13

    Пішла селом,
    Плаче Катерина;
    На голові хустиночка,
    На руках дитина.
    Вийшла з села — серце мліє;
    Назад подивилась,
    Покивала головою
    Та й заголосила.
    Як тополя, стала в полі
    При битій дорозі;
    Як роса та до схід сонця,
    Покапали сльози,
    За сльозами яа гіркими
    І світа не бачить,
    Тілько сина пригортає,
    Цілує та плаче.
    А воно, як янгелятко,
    Нічого не знає,
    Маленькими ручицями
    Пазухи шукає.
    Сіло сонце, з-за діброви
    Небо червоніє;
    Утерлася, повернулась,
    Пішла… тілько мріє.
    В селі довго говорили
    Дечого багато,
    Та не чули вже тих річей
    Ні батько, ні мати…
    Отаке-то на сім світі
    Роблять людям люде!
    Того в'яжуть, того ріжуть,
    Той сам себе губить…
    А за віщо? Святий знає.
    Світ, бачся, широкий,
    Та нема де прихилитись
    В світі одиноким.
    Тому доля запродала
    Од краю до краю,
    А другому оставила
    Те, де заховають.
  • 17.09.04, 20:13

    Де ж ті люде, де ж ті добрі,
    Що серце збиралось
    З ними жити, їх любити?
    Пропали, пропали!
    Єсть на світі доля,
    А хто її знає?
    Єсть на світі воля,
    А хто її має?
    Єсть люде на світі —
    Сріблом-злотом сяють,
    Здається, панують,
    А долі не знають,—
    Ні долі, ні волі!
    З нудьгою та з горем
    Жупан надівають,
    А плакати — сором.
    Возьміть срібло-злото
    Та будьте багаті,
    А я візьму сльози —
    Лихо виливати;
    Затоплю недолю
    Дрібними сльозами,
    Затопчу неволю
    Босими ногами!
    Тоді я веселий,
    Тоді я багатий,
    Як буде серденько
    По волі гуляти!
  • 17.09.04, 20:14
    III

    Кричать сови, спить діброва,
    Зіроньки сіяють,
    Понад шляхом, щирицею,
    Ховрашки гуляють.
    Спочивають добрі люде,
    Що кого втомило:
    Кого — щастя, кого — сльози,
    Все нічка покрила.
    Всіх покрила темнісінька,
    Як діточок мати;
    Де ж Катрусю пригорнула:
    Чи в лісі, чи в хаті?
    Чи на полі під копою
    Сина забавляє,
    Чи в діброві з-під колоди
    Вовка виглядає?
    Бодай же вас, чорні брови,
    Нікому не мати,
    Коли за вас таке лихо
    Треба одбувати!
    А що дальше спіткається?
    Буде лихо, буде!
    Зустрінуться жовті піски
    І чужії люде;
    Зустрінеться зима люта…
    А той чи зустріне,
    Що пізнає Катерину,
    Привітає сина?
    З ним забула б чорнобрива
    Шляхи, піски, горе:
    Він, як мати, привітає,
    Як брат, заговорить…
    Побачимо, почуємо…
    А поки — спочину
    Та тим часом розпитаю
    Шлях на Московщину.
  • 17.09.04, 20:15

    Далекий шлях, пани-брати,
    Знаю його, знаю!
    Аж на серці похолоне,
    Як його згадаю.
    Попоміряв і я колись —
    Щоб його не мірять!..
    Розказав би про те лихо,
    Та чи то ж повірять!
    “Бреше,— скажуть,— сякий-такий!
    (Звичайно, не в очіwink,
    А так тілько псує мову
    Та людей морочить”.
    Правда ваша, правда, люде!
    Та й нащо те знати,
    Що сльозами перед вами
    Буду виливати?
    Нащо воно? У всякого
    І свого чимало…
    Цур же йому!.. А тим часом
    Кете лиш кресало
    Та тютюну, щоб, знаєте,
    Дома не журились.
    А то лихо розказувать,
    Щоб бридке приснилось!
    Нехай його лихий візьме!
    Лучче ж поміркую,
    Де то моя Катерина
    З Івасем мандрує.
  • 17.09.04, 20:16
    За Києвом, та за Дніпром,
    Попід темним гаєм,
    Ідуть шляхом чумаченьки,
    Пугача співають.
    Іде шляхом молодиця,
    Мусить бути, з прощі.
    Чого ж смутна, невесела,
    Заплакані очі?
    У латаній свитиночці,
    На плечах торбина,
    В руці ціпок, а на другій
    Заснула дитина.
    Зустрілася з чумаками,
    Закрила дитину,
    Питається: “Люде добрі,
    Де шлях в Московщину?”
    “В Московщину? оцей самий.
    Далеко, небого?”
    “В саму Москву, Христа ради,
    Дайте на дорогу!”
    Бере шага, аж труситься:
    Тяжко його брати!..
    Та й навіщо?.. А дитина?
    Вона ж його мати!
    Заплакала, пішла шляхом,
    В Броварях спочила7
    Та синові за гіркого
    Медяник купила.
    Довго, довго, сердешная,
    Все йшла та питала;
    Було й таке, що під тином
    З сином ночувала…
    Бач, на що здалися карі оченята:
    Щоб під чужим тином сльози виливать!
    Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
    Щоб не довелося москаля шукать,
    Щоб не довелося, як Катря шукає…
    Тоді не питайте, за що люде лають,
    За що не пускають в хату ночувать.
  • 17.09.04, 20:17
    Не питайте, чорнобриві,
    Бо люде не знають;
    Кого бог кара на світі,
    То й вони карають…
    Люде гнуться, як ті лози,
    Куди вітер віє.
    Сиротині сонце світить
    (Світить, та не грієwink
    Люде б сонце заступили,
    Якби мали силу,
    Щоб сироті не світило,
    Сльози не сушило.
    А за віщо, боже милий!
    За що світом нудить?
    Що зробила вона людям,
    Чого хотять люде?
    Щоб плакала!.. Серце моє!
    Не плач, Катерино,
    Не показуй людям сльози,
    Терпи до загину!
    А щоб личко не марніло
    З чорними бровами —
    До схід сонця в темнім лісі
    Умийся сльозами.
    Умиєшся — не побачать,
    То й не засміються;
    А серденько одпочине,
    Поки сльози ллються.
    Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
    Жартуючи кинув Катрусю москаль.
    Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
    А люде хоч бачать, та людям не жаль:
    “Нехай,— кажуть,— гине ледача дитина,
    Коли не зуміла себе шанувать”.
    Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
    Щоб не довелося москаля шукать.
  • 17.09.04, 20:18
    Де ж Катруся блудить?
    Попідтинню ночувала,
    Раненько вставала,
    Поспішала в Московщину;
    Аж гульк — зима впала.
    Свище полем заверюха,
    Іде Катерина
    У личаках — лихо тяжке! —
    І в одній свитині.
    Іде Катря, шкандибає;
    Дивиться — щось мріє…
    Либонь, ідуть москалики…
    Лихо!.. серце мліє —
    Полетіла, зустрілася,
    Пита: “Чи немає
    Мого Йвана чорнявого?”
    А ті: “Мы не знаем”.
    І, звичайно, як москалі,
    Сміються, жартують:
    “Ай да баба! ай да наши!
    Кого не надуют!”
    Подивилась Катерина:
    “І ви, бачу, люде!
    Не плач, сину, моє лихо!
    Що буде, то й буде.
    Піду дальше — більш ходила..
    А може, й зустріну;
    Оддам тебе, мій голубе,
    А сама загину”.
    Реве, стогне хуртовина,
    Котить, верне полем;
    Стоїть Катря серед поля,
    Дала сльозам волю.
    Утомилась заверюха,
    Де-де позіхає;
    Ще б плакала Катерина,
    Та сліз більш немає.
    Подивилась на дитину:
    Умите сльозою,
    Червоніє, як квіточка
    Вранці під росою.
    Усміхнулась Катерина,
    Тяжко усміхнулась:
    Коло серця — як гадина
    Чорна повернулась.
    Кругом мовчки подивилась;
    Бачить — ліс чорніє,
    А під лісом, край дороги,
    Либонь, курінь мріє.
    “Ходім, сину, смеркається,
    Коли пустять в хату;
    А не пустять, то й надворі
    Будем ночувати.
    Під хатою заночуєм,
    Сину мій Іване!
    Де ж ти будеш ночувати,
    Як мене не стане?
    З собаками, мій синочку,
    Кохайся надворі!
    Собаки злі, покусають,
    Та не заговорять,
    Не розкажуть сміючися…
    З псами їсти й пити…
    Бідна моя головонько!
    Що мені робити?”
  • 17.09.04, 20:18

    Сирота-собака має свою долю,
    Має добре слово в світі сирота;
    Його б'ють і лають, закують в неволю,
    Та ніхто про матір на сміх не спита,
    А Йвася спитають, зараннє спитають,
    Не дадуть до мови дитині дожить.
    На кого собаки на улиці лають?
    Хто голий, голодний під тином сидить?
    Хто лобуря водить? Чорняві байстрята…
    Одна його доля — чорні бровенята,
    Та й тих люде заздрі не дають носить.

    IV

    Попід горою, яром, долом,
    Мов ті діди високочолі,
    Дуби з гетьманщини стоять.
    У яру гребля, верби в ряд,
    Ставок під кригою в неволі
    І ополонка — воду брать…
    Мов покотьоло — червоніє,
    Крізь хмару — сонце зайнялось.
    Надувся вітер; як повіє —
    Нема нічого: скрізь біліє…
    Та тілько лісом загуло.
    Реве, свище заверюха.
    По лісу завило;
    Як те море, біле поле
    Снігом покотилось.
    Вийшов з хати карбівничий,
    Щоб ліс оглядіти,
    Та де тобі! таке лихо,
    Що не видно й світа.
    “Еге, бачу, яка фуга!
    Цур же йому я лісом!
    Піти в хату… Що там таке?
    От їх достобіса!
    Недобра їх розносила,
    Мов справді за ділом.
    Ничипоре! дивись лишень,
    Які побілілі!”
    “Що, москалі?.. Де москалі?”
    “Що ти? схаменися!”
    “Де москалі, лебедики?”
    “Та он, подивися”.
    Полетіла Катерина
    І не одяглася.
  • 17.09.04, 20:19

    “Мабуть, добре Московщина
    В тямку їй далася!
    Бо уночі тілько й знає,
    Що москаля кличе”.
    Через пеньки, заметами,
    Летить, ледве дише,
    Боса стала серед шляху,
    Втерлась рукавами.
    А москалі їй назустріч,
    Як один, верхами.
    “Лихо моє! доле моя!”
    До їх… коли гляне —
    Попереду старший їде.
    “Любий мій Іване!
    Серце моє коханеє!
    Де ти так барився?”
    Та до його… за стремена…
    А він подивився,
    Та шпорами коня в боки.
    “Чого ж утікаєш?
    Хіба забув Катерину?
    Хіба не пізнаєш?
    Подивися, мій голубе,
    Подивись на мене:
    Я Катруся твоя люба.
    Нащо рвеш стремена?”
    А він коня поганяє,
    Нібито й не бачить.
    “Постривай же, мій голубе!
    Дивись — я не плачу.
    Ти не пізнав мене, Йване?
    Серце, подивися,
    Їй же богу, я Катруся!”
    “Дура, отвяжися!
    Возьмите прочь безумную!”
    “Боже мій! Іване!
    І ти мене покидаєш?
    А ти ж присягався!”
    “Возьмите прочь! Что ж вы стали?
    “Кого? мене взяти?
    За що ж, скажи, мій голубе?
    Кому хоч оддати
    Свою Катрю, що до тебе
    В садочок ходила,
    Свою Катрю, що для тебе
    Сина породила?
  • 17.09.04, 20:20
    Мій батечку, мій братику!
    Хоч ти не цурайся!
    Наймичкою тобі стану…
    З другою кохайся…
    З цілим світом… Я забуду,
    Що колись кохалась,
    Що од тебе сина мала,
    Покриткою стала…
    Покриткою… який сором!
    І за що я гину!
    Покинь мене, забудь мене,
    Та не кидай сина.
    Не покинеш?.. Серце моє,
    Не втікай од мене…
    Я винесу тобі сина”.
    Кинула стремена
    Та в хатину. Вертається,
    Несе йому сина.
    Несповита, заплакана
    Сердешна дитина.
    “Осьде воно, подивися!
    Де ж ти? заховався?
    Утік!.. нема!.. Сина, сина
    Батько одцурався!
    Боже ти мій!.. Дитя моє!
    Де дінусь з тобою?
    Москалики! голубчики!
    Возьміть за собою;
    Не цурайтесь, лебедики:
    Воно сиротина;
    Возьміть його та оддайте
    Старшому за сина,
    Возьміть його… бо покину,
    Як батько покинув,—
    Бодай його не кидала
    Лихая година!
    Гріхом тебе на світ божий
    Мати породила;
    Виростай же на сміх людям! —
    На шлях положила.—
    Оставайся шукать батька,
    А я вже шукала”.
  • 17.09.04, 20:21
    Та в ліс з шляху, як навісна!
    А дитя осталось,
    Плаче бідне… А москалям
    Байдуже; минули.
    Воно й добре; та на лихо
    Лісничі почули.
    Біга Катря боса лісом,
    Біга та голосить;
    То проклина свого Йвана,
    То плаче, то просить.
    Вибігає на возлісся;
    Кругом подивилась
    Та в яр… біжить… серед ставу
    Мовчки опинилась.
    “Прийми, боже, мою душу,
    А ти — моє тіло!”
    Шубовсть в воду!.. Попід льодом
    Геть загуркотіло.
    Чорнобрива Катерина
    Найшла, що шукала.
    Дунув вітер понад ставом —
    І сліду не стало.

    То не вітер, то не буйний,
    Що дуба ламає;
    То не лихо, то не тяжке,
    Що мати вмирає;
    Не сироти малі діти,
    Що неньку сховали:
    Їм зосталась добра слава,
    Могила зосталась.
    Засміються злії люде
    Малій сиротині;
    Виллє сльози на могилу —
    Серденько спочине.
    А тому, тому на світі,
    Що йому зосталось,
    Кого батько і не бачив,
    Мати одцуралась?
    Що зосталось байстрюкові?
    Хто з ним заговорить?
    Ні родини, ні хатини;
    Шляхи, піски, горе…
    Панське личко, чорні брови..
    Нащо? Щоб пізнали!
    Змальовала, не сховала…
    Бодай полиняли!

    V

    Ішов кобзар до Києва
    Та сів спочивати,
    Торбинками обвішаний
    Його повожатий.
    Мале дитя коло його
    На сонці куняє,
    А тим часом старий кобзар
    І с у с а співає.
    Хто йде, їде — не минає:
    Хто бублик, хто гроші;
    Хто старому, а дівчата
    Шажок міхоноші.
    Задивляться чорноброві —
    І босе, і голе.
    “Дала,— кажуть,— бровенята,
    Та не дала долі!”
    Іде шляхом до Києва
    Берлин шестернею,
    А в берлині господиня
    З паном і
  • 17.09.04, 20:23
    З паном і сем'єю.
    Опинився против старців —
    Курява лягає.
    Побіг Івась, бо з віконця
    Рукою махає.
    Дає гроші Івасеві,
    Дивується пані.
    А пан глянув… одвернувся..
    Пізнав, препоганий,
    Пізнав тії карі очі,
    Чорні бровенята…
    Пізнав батько свого сина,
    Та не хоче взяти.
    Пита пані, як зоветься?
    “Івась”,— “Какой милый!”
    Берлин рушив, а Івася
    Курява покрила…
    Полічили, що достали,
    Встали сіромахи,
    Помолились на схід сонця,
    Пішли понад шляхом.
    1838-1839,

    С.-Петербург

  • 17.09.04, 20:24
    KATERYNA
    W.A.Żukowskiemu
    Na wspomnienie o 22 kwietnia 1838

    I
    Kochąjcie się, czarnobrewe,
    Lecz nie z Moskalami,
    Oni obcy, litować się
    Nie będą nad wami.
    Moskal tylko żartem kocha,
    Żartując porzuci,
    Pójdzie w swoją Moskiewszczyznę,
    Dziewczynę zasmuci...
    Gdyby samą, niechby jeszcze,
    A to matka stara,
    Rodzicielka z córką cierpi -
    Za cóż taka kara?
    Serce więdnie, ale śpiewa,
    Gdy wie, po co, za co;
    Ludzie serca nie spytają,
    Powiedzą: "Ładaco!"
    Więc kochajcie się, dziewczęta,
    Lec nie z Moskalami,
    Oni obcy, litować się
    Nie będą nad wami.


    Kateryna głosu matki,
    Ojca nie słuchała,
    I Moskala całą duszą,
    Szczerze pokochała.
    Pokochała Moskalika,
    Do sadu chodziła,
    Wreszcie swoją dobrą dolę
    Tam zaprzepaściła.
    Nadaremnie do wiczerzy
    Wola matka donie,
    Nie prychodzi - na zabawie
    Z Moskalem noc trwoni.
    Noc po nocy karę oczy
    Całuje i pieści,
    Aż po siołe niewesołe
    Poszły o niej wieści.
    A niech sobie źli ludziska,
    Co zechcą, to plotą;
    Choćby nie wiem co gadali,
    Ona nie dba o to.


    Nagle wojna. Trąbią trąby,
    Wzywają na boje.


    Poszedł Moskal. Ach, Katrusiu,
    Gdzie panieństwo twoje?
    Gdzie twa kosa?


    Choć nakryto
    Ją, nic nie mówiła,
    Bo za miłym, jak w piosence,
    I tęsknota miła.
    Przecież święcie obiecywał
    Swojej Katerynie,
    Ze powróci, jeśli tylko
    Na wojnie nie zginie.
    Ożeni się i dzisiejsze
    Zło w niepamięć pójdzie -
    Niech więc sobie co chcą mówią
    Niepoczciwi ludzie.
    Nie troszczy się Kateryna,
    Ociera oczęta,
    Choć już bez niej na ulicy
    Śpiewają dziewczęta.
    Nie troszczy się Kateryna,
    Umyje się łzami,
    I po wodę o północy
    Biegnie z konewkami
    (By źli ludzie nie widzieli).
    Przyjdzie do krynicy,
    Stanie sobie pod kaliną
    I zaśpiewa "Hryciaą",
    I tak rzewnie, tak żałośnie,
    Że kalina płacze.
    Powróciła - rada, że jej
    Nikt tam nie zobaczył,
    Nie troszczy się Kateryna
    I nie myśli wcale -
    W nowej chustce, przez okienko
    Zapatrzona w dale,
    Stoi sobie. A dni idą,
    Minęło pół roku,
    Zemdliło ją koło serca,
    Zabolało w boku.
    Chora nasza Kateryna,
    Ledwo, ledwo dyszy -
    Wyzdrowiała, na zapiecku
    Dzieciątko kołysze.
    A kobietki dogadują,
    Docinają matce,
    Że Moskale, powracając,
    Nocują w jej chatce.
    "Twoja córa urodziwa,
    Czarnobrewa lala,
    Nie jest sama - na zapiecku
    Kołysze Moskala
    Czarniawego. Czyś nie tyją
    Tak pięknie uczyła?"
    A bodaj was, paple wstrętne,
    Dola tak raczyła
    Na tym świecie, jak Katrusie,
    Z której się śmiejecie!


    Kateryno, serce moje,
    Gorzkie twoje życie!
    Gdzież dla siebie i dla dziecka
    Wynajdziesz ukrycie?
    Kto nad tobą się zlituje,
    Poda dłoń w potrzebie?
    Jego nie ma, a rodzice
    Obcy już dla ciebie.


    Wyzdrowiała Kateryna,
    Otwiera okienko,
    Tęsknie patrzy na ulicę
    I kołysze synka.
    Patrzy, patrzy - ojca nie ma!
    Czy już nie przybędzie?
    Poszła by w sad, popłakała -
    Pełno ludzi wszędzie.
    Zajdzie słonce, Kateryna
    Niesie swego syna
    Do ogrodu - kiedy spojrzy,
    Miłego wspomina.
    Tu go z musztry wyglądała,
    Tam miłe gwarzyła,
    A tam, a tam... "Synu, synu!.." -
    I nie dokończyła.


    Rozwinęły się czereśnie
    I wiśnie w ogrodzie,
    Tak jak kiedyś wychodziła,
    Teraz też wychodzi.
    Wyjdzie ale już nie śpiewa,
    Jak kiedyś śpiewała,
    Kiedy swego kochanego
    Tam oczekiwała.
    Już nie śpiewa czarnobrewa,
    Na swój los się żali,
    A tym czasem złe języki
    Nie szczędzą jej wcale.
    Rzeczy coraz okropniejsze
    Wymyślają o niej -
    Gdyby on był, to z pewnością
    Stanąłby w obronie.
    Lecz daleko czarnobrewy,
    Stamtąd nie zobaczy,
    Jak ją ludzie wyśmiewają
    I jak ona płacze.
    Może poległ za Dunajem,
    Poległ i nie wstanie,
    A może gdzie w Moskwie znalazł
    Już inne kochanie?
    Nie, nie poległ, żyje zdrów on,
    Marnę troski, marne!
    A gdzież znajdzie takie oczy
    I brwi takie czarne?
    Nigdzie, w całym świecie nie ma
    Takiej ani jednej,
    Jak Katrusia takiej pięknej
    I takiej też biednej.
    Dała matka córce swojej
    Urody do woli,
    Lecz cóż z tego? Nie umiała
    Szczęścia dać i doli.
    A bez doli z białym liczkiem -
    Jak z tym kwiatkiem bywa:
    Słonce pali, wiatr nim targa
    I kto chce, ten zrywa.
    Myj że swoje białe liczko
    Drobniutkimi łzami,
    Bo Moskale powrócili
    Innymi drogami.

    II
    Siedzi ojciec w końcu stołu,
    Głowę chwycił w ręce
    I nie spojrzy na świat Boży
    W swej ciężkiej udręce.
    Kolo niego matka stara
    Zalewa się łzami
    I takimi do swej córki
    Przemawia słowami:
    "Cóż wesele, córko moja?
    Czemuż nie ma pary?
    Gdzież są twoi starostowie,
    Drużky i bojary?
    Idź do Moskwy, córko moja,
    Może znajdziesz swatkę,
    Tylko nie mów dobrym ludziom,
    Że masz jeszcze matkę.
    Przeklęty dzień i godzina,
    Kiedym cię powiła!
    Lepiej bym cię przed świtaniem
    W rzece utopiła.
    Byłabyś się zdała gadom,
    A nie Moskalowi...
    Dziecko moje, córko moja,
    Kwiecie mój różowy!
    Jak jagódkę, jak ptaszynę,
    Tak jam cię pieściła
    Na swą biedę... Córko, córko,
    Cóżeś ty zrobiła?
    Taka wdzięczność!.. Idź że sobie,
    W Moskwie świekry szukaj,
    Nie słuchałaś swojej matki,
    Więc tamtej posłuchaj!
    Idź jej szukać, a gdy znajdziesz,
    Przywitaj i potem
    Żyj szczęśliwie, ale do nas
    Nie przychodź z powrotem.
    Nie wracaj już z obcych krajów,
    Zostań tam! Bądź zdrowa!
    A któż moją biedną głowę
    Bez ciebie pochowa?
    Kto jak dziecko płakać będzie
    Za matką rodzoną?
    Kto posadzi na mym grobie
    Kalinę czerwoną?
    Kto za moją grzeszną duszę
    Będzie błagać Boga?
    Dziecko moje, córko moja,
    Córko moja droga!
    Idź już od nas!"


    Ledwie łedwie
    Pobłogosławiła;
    "Pan Bóg z tobą!" - i jak martwa
    Z nóg się powaliła.
    Odezwał się ojciec: "Cóż ty?
    Czekasz jeszcze czego?"
    Rozełkała się i do nóg
    Upadła starego.
    "Ach, przebacz mi, ojcze drogi,
    Tę winę ogromną!"
    "Niechaj ci ją Bóg przebaczy,
    A ludzie zapomną!
    Idź już, córko. Lżej nam będzie".


    Ledwie biedna wstała,
    A po niej została
    Pustka w chacie. Przez sad idąc
    Modlitwę szeptała.
    Spod wiśni garść ziemi wzięła,
    Na piersiach schowała.
    "Nie powrócę! Może w obcym
    I dalekim kraju,
    W obcej ziemi obcy ludzie
    Kiedyś pochowają
    Nieszczęśliwą. Jeno garstka
    Tej ojczystej ziemi
    O mym losie świadczyć będzie
    Pomiędzy obcymi.
    Niech nie świadczy, niech nie mówi,
    Gdzie mię śmierć spotkała,
    Aby moja grzeszna dusza
    Choć tam spokój miała.
    Ziemia milczy, ale dziecko
    Powie kiedyś, kto ja!
    O mój Boże, o mój losie,
    Gorzka dolo moja!
    Gdzie ukryję się? pod wodę
    Pójdę sama jedna,
    A ty grzech odpokutujesz,
    Dziecino ma biedna,
    Tułając się jak sierota
    Bez ojca po świecie..."
    Idzie. Chustka na jej głowie,
    A na ręku dziecię.
    Wyszła za wieś. Serce boli,
    Jeszcze raz spojrzała
    Poza siebie i gorzkimi
    Łzami się zalała.
    Jak topola pośród pola,
    Tak stoi przy drodze,
    I jak z liści rosa, z oczu
    Kapią łzy niebodze.
    Tyle ich już wypłakała,
    Że świata nie widzi,
    A wciąż płacze. Pocałuje
    Dziecko i znów idzie.
    A to małe, jak aniołek,
    Nic nie wie, rączyny
    Drobne swoje wciąż wyciąga
    Ku piersi matczynej.
    Zaszło słońce. Nad dąbrową
    Krwawe niebo płonie.
    Otarła łzy, powlokła się
    I ślad zginął po niej.
    Wieś gwarzyła o niej jeszcze
    I długo, i wiele,
    Ale tego ojciec - matka
    Już nie usłyszeli.


    Tak to człowiek na tym świecie
    Swoich bliźnich lubi!
    Tego wiążą, rżną tamtego,
    Ów sam siebie gubi...
    Za co? Na co? Jeden Bóg wie!
    Tyle miejsca przecie,
    A dla biednych nie ma kąta
    Wolnego na świecie.
    Jednym dola daje pola
    Od kraju do kraju,
    A dla drugich tylko tyle,
    Że ich pochowają.
    Gdzież te dusze, które chciałeś
    Kochać i żyć z nimi
    Po bratersku?.. Nadaremnie
    Szukasz ich na ziemi!
    Jest na świecie dola,
    Czy ją jednak znamy?
    Jest na świecie wolność,
    Czy ją jednak mamy?
    Są ludzie na świecie,
    Srebro - złoto mają,
    Myślałbyś, szczęśliwi,
    A szczęścia nie znają -
    Ni doli, ni woli.
    Znękany, stroskany,
    Wdziewa swe żupany,
    Nawet płakać wstyd mu,
    Bo to pan nad pany.
    Bierzcie srebro - złoto,
    Panowie, bogacze,
    Ja łzy sobie wezmę
    I biedę wypłaczę.
    Zatopię niedolę
    Łzami drobniutkimi,
    Rozdepczę niewolę
    Nogami bosymi!
    Wtedy u mnie radość
    I dobrobyt gości,
    Kiedy serce moje
    Buja na wolności.


    II
  • 17.09.04, 20:26
    II

    Siedzi ojciec w końcu stołu,
    Głowę chwycił w ręce
    I nie spojrzy na świat Boży
    W swej ciężkiej udręce.
    Kolo niego matka stara
    Zalewa się łzami
    I takimi do swej córki
    Przemawia słowami:
    "Cóż wesele, córko moja?
    Czemuż nie ma pary?
    Gdzież są twoi starostowie,
    Drużky i bojary?
    Idź do Moskwy, córko moja,
    Może znajdziesz swatkę,
    Tylko nie mów dobrym ludziom,
    Że masz jeszcze matkę.
    Przeklęty dzień i godzina,
    Kiedym cię powiła!
    Lepiej bym cię przed świtaniem
    W rzece utopiła.
    Byłabyś się zdała gadom,
    A nie Moskalowi...
    Dziecko moje, córko moja,
    Kwiecie mój różowy!
    Jak jagódkę, jak ptaszynę,
    Tak jam cię pieściła
    Na swą biedę... Córko, córko,
    Cóżeś ty zrobiła?
    Taka wdzięczność!.. Idź że sobie,
    W Moskwie świekry szukaj,
    Nie słuchałaś swojej matki,
    Więc tamtej posłuchaj!
    Idź jej szukać, a gdy znajdziesz,
    Przywitaj i potem
    Żyj szczęśliwie, ale do nas
    Nie przychodź z powrotem.
    Nie wracaj już z obcych krajów,
    Zostań tam! Bądź zdrowa!
    A któż moją biedną głowę
    Bez ciebie pochowa?
    Kto jak dziecko płakać będzie
    Za matką rodzoną?
    Kto posadzi na mym grobie
    Kalinę czerwoną?
    Kto za moją grzeszną duszę
    Będzie błagać Boga?
    Dziecko moje, córko moja,
    Córko moja droga!
    Idź już od nas!"
    Ledwie łedwie
    Pobłogosławiła;
    "Pan Bóg z tobą!" - i jak martwa
    Z nóg się powaliła.
    Odezwał się ojciec: "Cóż ty?
    Czekasz jeszcze czego?"
    Rozełkała się i do nóg
    Upadła starego.
    "Ach, przebacz mi, ojcze drogi,
    Tę winę ogromną!"
    "Niechaj ci ją Bóg przebaczy,
    A ludzie zapomną!
    Idź już, córko. Lżej nam będzie".
    Ledwie biedna wstała,
    A po niej została
    Pustka w chacie. Przez sad idąc
    Modlitwę szeptała.
    Spod wiśni garść ziemi wzięła,
    Na piersiach schowała.
    "Nie powrócę! Może w obcym
    I dalekim kraju,
    W obcej ziemi obcy ludzie
    Kiedyś pochowają
    Nieszczęśliwą. Jeno garstka
    Tej ojczystej ziemi
    O mym losie świadczyć będzie
    Pomiędzy obcymi.
    Niech nie świadczy, niech nie mówi,
    Gdzie mię śmierć spotkała,
    Aby moja grzeszna dusza
    Choć tam spokój miała.
    Ziemia milczy, ale dziecko
    Powie kiedyś, kto ja!
    O mój Boże, o mój losie,
    Gorzka dolo moja!
    Gdzie ukryję się? pod wodę
    Pójdę sama jedna,
    A ty grzech odpokutujesz,
    Dziecino ma biedna,
    Tułając się jak sierota
    Bez ojca po świecie..."
    Idzie. Chustka na jej głowie,
    A na ręku dziecię.
    Wyszła za wieś. Serce boli,
    Jeszcze raz spojrzała
    Poza siebie i gorzkimi
    Łzami się zalała.
    Jak topola pośród pola,
    Tak stoi przy drodze,
    I jak z liści rosa, z oczu
    Kapią łzy niebodze.
    Tyle ich już wypłakała,
    Że świata nie widzi,
    A wciąż płacze. Pocałuje
    Dziecko i znów idzie.
    A to małe, jak aniołek,
    Nic nie wie, rączyny
    Drobne swoje wciąż wyciąga
    Ku piersi matczynej.
    Zaszło słońce. Nad dąbrową
    Krwawe niebo płonie.
    Otarła łzy, powlokła się
    I ślad zginął po niej.
    Wieś gwarzyła o niej jeszcze
    I długo, i wiele,
    Ale tego ojciec - matka
    Już nie usłyszeli.
    Tak to człowiek na tym świecie
    Swoich bliźnich lubi!
    Tego wiążą, rżną tamtego,
    Ów sam siebie gubi...
    Za co? Na co? Jeden Bóg wie!
    Tyle miejsca przecie,
    A dla biednych nie ma kąta
    Wolnego na świecie.
    Jednym dola daje pola
    Od kraju do kraju,
    A dla drugich tylko tyle,
    Że ich pochowają.
    Gdzież te dusze, które chciałeś
    Kochać i żyć z nimi
    Po bratersku?.. Nadaremnie
    Szukasz ich na ziemi!
    Jest na świecie dola,
    Czy ją jednak znamy?
    Jest na świecie wolność,
    Czy ją jednak mamy?
    Są ludzie na świecie,
    Srebro - złoto mają,
    Myślałbyś, szczęśliwi,
    A szczęścia nie znają -
    Ni doli, ni woli.
    Znękany, stroskany,
    Wdziewa swe żupany,
    Nawet płakać wstyd mu,
    Bo to pan nad pany.
    Bierzcie srebro - złoto,
    Panowie, bogacze,
    Ja łzy sobie wezmę
    I biedę wypłaczę.
    Zatopię niedolę
    Łzami drobniutkimi,
    Rozdepczę niewolę
    Nogami bosymi!
    Wtedy u mnie radość
    I dobrobyt gości,
    Kiedy serce moje
    Buja na wolności.

    III
  • 17.09.04, 20:26

    III

    Krzyczą sowy, śpią dąbrowy,
    Płoną jasne zorze,
    Susły bawią się w burzanach
    Na dzikim ugorze.
    Już usnęli dobrzy ludzie,
    Tych radość znużyła,
    Tamtych troska, ale wszystkich
    Ciemna noc nakryła
    Niby matka, co przed spaniem
    Dzieci swe nakrywa.
    A gdzież teraz Kateryna
    Nasza nieszczęśliwa?
    W chacie? W lesie? Czy pod kopą
    Zabawia synaczka
    I truchleje, że gdzieś z kniei
    Skoczy wilk znienacka?
    Ach, brwi czarne! Lepiej, by was
    Nie dawały nieba,
    Skoro za was taką drogą
    Cenę płacić trzeba!
    A co dalej jeszcze będzie?
    Coraz gorzej, gorzej -
    Żółte piaski, obcy ludzie
    I śniegi jak morze.
    Sroga zima. A on? Czy też
    Swoją Katerynę
    Pozna jeszcze i przygarnie,
    I przywita syna?
    Zapomniałaby z nim razem
    Tę okropną drogę,
    Gdyby tylko szczerym sercem
    Przywitał niebogę...
    Zobaczymy... A na razie
    Spoczniemy po trudzie
    I o drogę w kraj moskiewski
    Będziem pytać ludzi.
    Och, daleka ona, bracia,
    Znam i ja tę drogę,
    O niej jeszcze dziś wspominać
    Bez trwogi nie mogę.
    Przeszedłem ją, przemierzyłem,
    Niech ją licho mierzy!
    I niejedno powiedziałbym,
    Ale kto uwierzy?
    "Ależ kłamie taki-siaki!
    (Tak o mnie powiedzą)
    I sam nie wie co, a baje,
    I ludzie nie wiedzą".
    Prawda wasza, prawda, ludzie!
    Bo po co wam wiedzieć,
    Co ze łzami tu przed wami
    Chciałbym opowiedzieć?
    Każdy ma dość własnej troski,
    A szczęściem nie grzeszy,
    Lepiej dajcie mi kresiwo,
    Niech ognia wykrzeszę.
    I tytoniu, żeby w domu
    Zmartwienia nie było
    I żeby się takie licho
    Nikomu nie śniło.
    Niechaj że mu! Ja tymczasem
    Pomyślę, gdzie biedna
    Kateryna z małym dzieckiem błądzi sama jedna.
    Za Kijowem, hen, za Dnieprem,
    Wzdłuż ciemnego gaju,
    Tam czumacy drogą idą,
    "Puhaczu" śpiewają.
    A naprzeciw nim niewiasta -
    Czy z odpustu idzie?
    Czegóż, taka zapłakana,
    Że świata nie widzi?
    Połatana świtka na niej
    I torba na grzbiecie,
    W ręce kostur, a na drugiej
    Niesie śpiące dziecię.
    Spotkali się. Chowa dziecko
    I pyta: "Nie wiecie,
    Dobrzy ludzie, która droga
    W moskiewski kraj wiedzie?"
    "W moskiewski kraj?" O, ta właśnie.
    Daleko, niebogo?"
    "Aż do Moskwy. W imię Boga,
    Dajcie coś na drogę!"
    Dali grosik. Wzdrygnęła się.
    Ach, jak że on pali!
    Wzięła jednak. To nie dla niej,
    Lecz dla dziecka dali...
    Ona matka... Dalej rusza.
    Spoczęła w Browarach
    I ten gorzki grosz dla dziecka
    Na piernik wydała.
    Długo, długo jeszcze potem
    Biedna wędrowała,
    A bywało, że pod płotem
    Noc spędziła całą...
    Ach, na cóż się zdały te karę oczęta!
    Czy po to, by płakać gdzieś pod obcym płotem,
    Jak dziś Kateryna? Słuchajcie, dziewczęta,
    I strzeżcie się pilnie, ażebyście potem
    Nie musiały szukać swojego Moskala,
    Jak ona go szuka - i nie narzekały,
    Że ludzie od siebie trzymają was z dala.
    Nie pytajcie, czarnobrewe,
    Co wiedzą ludziska!
    Na biednego każdy chętnie
    Kamieniami ciska.
    Ludzie gną się jak wiklina,
    Kiedy wiatr powieje,
    Na sierotę słońce świeci,
    Świeci, lecz nie grzeje.
    Ludzie słońce zakryliby,
    Aby nie świeciło
    Na nieszczęsną i aby jej
    Łez nie osuszyło.
    I za cóż to. Boże miły,
    Jej tak źle na świecie?
    Jaką krzywdę wam zrobiła?
    Czego od niej chcecie?..
    Czego od niej chcą? - Zobaczyć,
    Jak płacze niecnota.
    A więc nie płacz, Kateryno,
    Nie płacz, moja złota,
    Cierp w milczeniu. Ale żeby
    Nie zwiędła uroda,
    Do świtania myj się łzami,
    Bo urody szkoda!
    Umyjesz się - nie zobaczą,
    A więc nie wyśmieją,
    Niech tymczasem serce spocznie,
    Póki łzy się leją.
    Oto jaka bieda! Widzicie, dziewczęta?
    Uwiódł i porzucił Katrię Moskal zły.
    Niechajże z was każda dobrze to pamięta,
    Abyście tak kiedyś nie szukały wy
    Swojego Moskala, jak ona dziś szuka.
    Nie wierzcie losowi, bo los was oszuka,
    Nie liczcie na ludzi, bo wam nie przebaczą
    I zamiast pocieszyć, powiedzą: "Ładaco".
    Pod płotami nocowała,
    Raniutko wstawała
    I do Moskwy szła nieboga,
    Aż tu naraz sroga
    Przyszła zima.
    Idzie Katria,
    Przez śnieżne zamiecie
    W ciężkich łapciach kroczy, starą
    Switkę ma na grzbiecie.
    Idzie Katria z wielkim trudem,
    Patrzy - coś szarzeje
    Hen, w oddali. To Moskale!
    Och! I serce mdleje.
    Leci, pędzi na spotkanie,
    Przybiegła zziajana
    I pyta się, czy nie ma tu
    Jej pana. Iwana?
    A Moskale, jak Moskale,
    Śmieją się, żartują:
    "Aj da baba! Aj da naszi!
    Kawo nie nadujut!"
    Spojrzy na nich Kateryna:
    "Ludzieście, jak wszędzie.
    Nie płacz, synu, biedo moja,
    Niechaj co chce będzie,
    Pójdę dalej, aż go spotkam
    I oddam dziecinę,
    Oddam ciebie, mój gołąbku,
    A sama - niech zginę!"
    Ryczy, wyje zawierucha,
    Kłębi się zawieja,
    Stoi Katria pośród pola
    I gorzkie łzy leje.
    Ucieszyło się na chwilę,
    Wiatr znużony sapie.
    Katerynie oczy wyschły,
    Już z nich łzy nie kapią.
    Popatrzyła na dzieciątko
    Umyte jej łzami,
    Takie piękne niby kwiatek
    Pod rosy kroplami.
    Uśmiechnęła się. Lecz uśmiech
    Zjawił się i mija,
    A za serce ją coś chwyta
    Niby czarna żmija.
    Milcząc wzrokiem potoczyła,
    Przed nią lasu smuga,
    A pod lasem, hen, przy drodze
    Chatka oknem mruga.
    "Wieczór. Chodźmy! Może ludzie
    Udzielą noclegu,
    Jak odmówią, to będziemy
    Nocować na śniegu.
    Koło chaty noc spędzimy
    Lub gdzie indziej - wszędzie,
    Ale gdzie ty się prytulisz,
    Kiedy mnie nie będzie?
    Chyba z psami, mój syneczku.
    Bo psy, choć kąsają,
    Choć też gryzą, ale za to
    Nas nie obmawiają.
    Nie wyszydzą, nie wyśmieją,
    Więc brataj się z psami!...
    Ach, mój losie, o mój Boże,
    Zlituj się nad nami!"
    Nawet pies włóczęga ma w świecie swą dolę,
    Ktoś mu przecież kiedyś dobre słowo da,
    Biją go i łaja, zakują w niewolę,
    Ale nikt nie pyta: "Gdzie jest matka twa?"
    Iwasia z pewnością o to się spytają
    Prędzej, niżby mógł im odpowiedzieć słowy.
    Na kogóż to we wsi wszystkie psy szczękają?
    Kto pod płotem siedzi obdarty i bosy?
    Kto szelmę prowadzi? Bękart czarnowłosy...
    Całe jego szczęście - to te brwi urodne,
    Ale ludzie mówią, że on ich niegodny.

    IV
  • 17.09.04, 20:27

    IV

    Pod górą, w jarze, przeogromne,
    Hetmańskich czasów jeszcze pomne,
    Dęby jak starcy stoją. W jarze,
    Na grobli wierzba z wierzbą gwarzy.
    Lodami skute stawu linie -
    W niewoli staw. (Zimową porą
    Z przerębli ludzie wodę biorą.)
    Przez chmurę krwawe stonce plonie,
    Wiatr się nadyma; gdy powionie -
    Niczego nie ma. Wszędzie biało,
    Tylko coś w lesie zahuczało.
    Ryczy, huczy zawierucha,
    Wiatr po lesie hula
    I do snu szerokie pola
    Śniegami otula.
    Karbowniczy chce obejrzeć
    Las. Już wyszedł z chaty,
    Ale gdzie tam! Taka zamieć,
    Że nie widać świata.
    "A niechaj go! Lepiej w chacie
    Teraz niźli w lesie.
    Cóż to jednak? Skąd ich tylu
    Jakiś diabeł niesie?
    I o takiej jeszcze porze,
    Patrz, patrz, Nyczyporze,
    Cali biali..." - "Co, Moskale?"
    - "Co z tobą na Boga?"
    - "Gdzie Moskale, gdzie sokoły?"
    - "A tam - ciągną drogą".
    I pobiegła Kateryna,
    Nic nawet nie wdziała.
    "Ponoć dobrze jej ta Moskwa
    We znaki się dała.
    Nawet w nocy przez sen woła
    Jakiegoś Moskala".
    Pędzi Katria, przez pnie skacze,
    Marzną bose nogi,
    Aż przybiegła i zziajana
    Stanęła wśród drogi.
    Twarz otarła rękawami,
    Spojrzy - aż tu do niej
    Nabliża się cały oddział,
    A wszystko na koniach.
    "O, mój Boże! O mój losie!"
    (To biegnie, to stanie) -
    A na przedzie starszy jedzie.
    "Iwanie! Kochanie!
    Gdzie tak długo przebywałeś?"
    Chwyta za stremiona,
    A on spojrzał i ostrogą
    Bodzie swego konia.
    "Czekaj! Czekaj! Czyś zapomniał
    Swoją Katerynę? Nie poznałeś?
    Spojrzyj tylko, Spojrzyj, mój jedyny!
    To ta sama twoja luba Katrusia, to ona,
    Co kochała cię tak szczerze -
    Po cóż rwiesz stremiona?!"
    On ni słowa. Ściągnął konia,
    Koń rwie i skacze.
    "Gdzież ty lecisz, mój gołąbku?
    Popatrz! Ja nie płaczę.
    Nie poznajesz? Serce moje,
    To Katria, to ona,
    Nie odtrącaj! A on patrzy
    Jak na pomyloną."
    "Wozmitie prócz biezumnuju!"
    "Co słyszę, mój świecie!
    Wspomnij tylko, ty mi wierność
    Przysięgałeś przecie!"
    "Wozmitie prócz! Cztoż wy stali?!"
    "Kogo to brać mają?
    Twoją Katrię, co do ciebie
    Biegała do gaju?
    Twoją Katrię, co ci syna
    Powiła?... Jedyny,
    Nie odpychaj teraz biednej
    Swojej Kateryny!
    Weź za sługę, kochaj drugą,
    Cały świat - zapomnę,
    Jaką ty mi kiedyś krzywdę
    Zrobiłeś ogromną.
    Przebaczę ci, żem pokrytka
    I że marnie zginę,
    Nawet rzuć mię, lecz nie rzucaj
    Dzieciny niewinnej!
    Nie porzucisz? Serce moje,
    Zaczekaj chwileczkę,.."
    I pobiegła, a za chwilę
    Wynosi mu dziecko.
    Niespowite, zapłakane...
    Patrzy - jego nie ma.
    "Ludzie! Ludzie! To okropne!
    On wyrzekł się syna!
    Czy słyszycie? Ojciec syna
    Porzucił zdradziecko,
    Cóż ja teraz z tobą zrobię,
    Moje biedne dziecko?
    Weźcie sobie, żołnierzyki,
    Weźcie to maleństwo,
    Bóg zapłaci, a na niego
    Niech spadnie przekleństwo!
    Rosnij, synu, na śmiech ludziom..
    I kładzie na drogę.
    "Szukaj ojca, bo ja dłużej
    Szukać już nie mogę!"
    Zerwała się jak szalona,
    Do lasu pobiegła.
    Dziecko płacze, a Moskale
    Pojechali dalej.
    Bo co im to! Na nieszczęście
    Leśnicy zabrali
    Małe dziecko. Katria bosa
    Po lesie ugania,
    Płacze, prosi i przeklina
    Swojego Iwana.
    Aż przybiegła na polanę,
    Spojrzała dokoła -
    I do jaru. Tam nad stawem
    Uklękła i woła:
    "Przyjmij, Boże, moją duszę,
    A ty, wodo, ciało!"
    I skoczyła, aż pod lodem
    Coś zakotłowało.
    Tak znalazła Kateryna
    To, czego szukała.
    Powiał wiatr - i ani śladu,
    Wszędzie przestrzeń biała.
    Co tam wicher ten szalony,
    Który dęby łamie,
    I co rozpacz drobnych dzieci
    Po rodzonej mamie!
    Nie sieroty one, gdy im
    Mogiła została,
    Gdy im matka dobre imię
    W spadku przekazała.
    Więc kiedy je skrzywdzą ludzie,
    Kiedy ktoś ośmieszy,
    Na mogiłę matki pójdą,
    Mogiła pocieszy.
    Ale stokroć gorzej dola
    Takiego skrywdziła,
    Co go ojciec widzieć nie chciał,
    A matka rzuciła.
    Do kogo się zwróci biedne,
    Samotne pacholę?
    Dla podrzutka bezdomnego
    Świat jak puste pole.
    Liczko pańskie, brewki czarne,
    Nie z prostego rodu -
    Lecz cóż z tego? Lepiej niechby
    Zmarniało za młodu.

    V
  • 17.09.04, 20:28
    V

    Idzie kobzarz do Kijowa,
    Na spoczynek siada;
    Małe chłopię torby dźwiga I prowadzi dziada.
    Siedli. Chłopię, dziecko jeszcze,
    W słońcu się wygrzewa,
    A tymczasem stary kobzarz
    O Jezusie śpiewa.
    Kto przechodzi - nie omija,
    Dają kobzarzowi
    Chleb, pieniądze, a dziewczęta
    Grosik chłopakowi.
    "Jaki ładny! - podziwiają -
    A biedny!... Hej, dała
    Matka brewki, ale szczęścia
    Dać mu nie umiała."
    Sześciokonny pyszny powóz
    Do Kijowa leci,
    W tym powozie pani z panem,
    A z nimi ich dzieci.
    Staje powóz koło dziadów,
    Chmura kurzu siwa
    Podniosła się... Biegnie Iwas,
    Bo pan ręką kiwa
    Przez okienko. Pani pieniądz
    Daje Iwasiowi
    I chwali go, a pan spojrzał
    I odwrócił głowę.
    Odwrócił się, nie chce patrzeć,
    Bo poznał, nikczemnik,
    Po tych brwiach wspaniałych czarnych,
    Po tych oczach ciemnych -
    Swego syna. Ale brać go
    Nie myśli.
    "Jak zwiesz się?" -
    Pyta pani. - "Iwaś" - rzecze
    Chłopak. - "Jaki miły!"
    Pojechali... Chmury kurzu
    Iwasia pokryty.
    Przeliczyli Biedaczyska,
    Co im ludzie dali,
    Pomodlili się i dalej
    W świat powędrowali.

    1838-1839,
    Petersburg

    Tłumaczył BOHDAN ŁEPKI


    --
    FOKI - PETYCJA !
    Tak naprawde, to wszystkie nasze poczynania w VR odciskaja swe pietno na R2...
  • 19.11.04, 10:10
    Dzieki za lekturke, az sie troche wzruszylam smile)
    Nie dziwie sie, ze po podrozach na Ukraine zdarzaja sie potem takie relacje:
    "Spotykamy się przed starym, pamiętającym jeszcze czasy iwaszkiewiczowskie
    budynkiem Uniwersytetu, dziś siedzibą rektoratu Kijowskiego Uniwersytetu im.
    Tarasa Szewczenki, na ul. Tarasa Szewczenki, przy parku im. Tarasa Szewczenki i
    naprzeciw monumentalnego pomnika Tarasa Szewczenki..." (cytuje wypowiedz Pana
    Oskara Koszutskiego).
    smile))

Popularne wątki

Nie pamiętasz hasła lub ?

Zapamiętaj mnie

Nie masz jeszcze konta? Zarejestruj się

Nakarm Pajacyka
Agora S.A. - wydawca portalu Gazeta.pl nie ponosi odpowiedzialności za treść wypowiedzi zamieszczanych przez użytkowników Forum. Osoby zamieszczające wypowiedzi naruszające prawo lub prawem chronione dobra osób trzecich mogą ponieść z tego tytułu odpowiedzialność karną lub cywilną. Regulamin.