Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy

[romanpidlaszuk]

60-ті роковини операції «Вісла» в Білій
Не поїхали на схід, поїхали на захід
Іван Бакунович
nslowo.free.ngo.pl/index_1024.htm
На Холмщині та Південному Підляшші переселення почали реалізувати в
липні 1947 року. Коли на полях дозрівав урожай, тут почалася
депортація.

– У нас ходили агенти і намовляли до виїзду до Совєтського Союзу, –
згадує Віра Романчук родом з Заболоття. – У нас, як хто записався,
то не було вже виходу. Поїхав. Але тим, хто не записався,
говорили: «Не поїдеш до нас, поїдеш на захід». Так ті совєти казали.
Вони знали, що нас чекає.
Три жінки присіли на незайнятій лавочці біля нової церкви в
Білій. Митрополит Сава саме проголошує проповідь. Проповідь
незвичайну, бо його слова торкаються болісних спогадів з-перед 60
років, коли-то мешканці Південного Підляшшя розділили долю своїх
співвітчизників з південної частини Закерзоння.
– Дякуємо Богу за радість, дякуємо за смуток, – чути голос
митрополита.
Біля церкви відкрито пам’ятник жертвам сумнозвісної
операції. Під час святкувань сказано багато слів, які засуджували
акцію «Вісла». Сказано може навіть занадто багато. Під час
урочистостей у Білій єпископ Володимир-Волинський і Ковельський
Никодим зачитав звернення зверхника Української православної церкви
Московського патріархату Володимира (Сабодана), скероване до
митрополита Сави, у якому читаємо (подається польськомовн

Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy c.d.

[romanpidlaszuk]

варіант, який доступний на сторінці УГКЦ Вроцлавсько-Ґданської
єпархії).
«W tych dniach, my, prawosławni na Ukrainie, wspólnie z Wami
wspominamy smutny jubileusz Akcji «Wisła». Mija 60 lat od tych
wydarzeń, kiedy ponad 150 tysięcy prawosławnych Ukraińców było
wysiedlonych ze swoich ojczystych terenów. Tysiące mieszkańców
Łemkowszczyzny, Nadsania, Chełmszczyzny, Podlasia było
deportowanych, wywiezionych, rozproszonych na obcej ziemi, tylko
dlatego, że byli prawosławnymi Ukraińcami. Trzy tysiące osiemset
osób osadzono w obozie koncentracyjnym w Jaworznie, zabito 650 osób,
aresztowano 1466 osób, które miały związek z ukraińskim ruchem
oporu. Zniszczono wielowiekowe życie, niszczono ustrój społeczny,
palono świątynie, podupadły ośrodki kultury, przekreślono losy
dziesiątek tysięcy ludzi i rodzin. Akcja ,,Wisła” stała się
kontynuacją tej Golgoty, jakiej zaznali prawosławni mieszkańcy
Chełmszczyzny i Podlasia w
40-tych latach minionego stulecia».
На ці слова прореагували ієрархи УГКЦ у Польщі владика
Перемисько-Варшавський Іван Мартиняк та єпископ Вроцлавсько-
Ґданський Володимир Ющак.
Вони оприлюднили заяву, в якій висловлено протест щодо послання
зверхника Української православної церкви митрополити Володимира
(Сабодана). У ній мовиться...
«Treść powyższych słów wyraźnie wskazuje, że Jego Eminencja
Włodzimierz nie zna, albo nie chce uznać faktów historycznych
dotyczących Akcji „Wisła”, które mają potwierdzenie w ogólnie
dostępnych źródłach historycznych. Dokumenty mówią, że w ramach
Akcji ”W” rzeczywiście zostało wysiedlonych około stu pięćdziesięciu
tysięcy osób narodowości ukraińskiej, ale pośród nich ponad 70%
stanowili grekokatolicy. Jedynie niespełna 30% to prawosławni i
rzymokatolicy z rodzin mieszanych.
Druga sprawa, w której Hierarcha mija się z prawdą, to
stwierdzenie, że deportacja w 1947 r. dotknęła ludzi tylko i
wyłącznie z powodu przynależności konfesyjnej tj. za to, że byli
prawosławnymi. Dla wszystkich zorientowanych w tej kwestii jest
sprawą oczywistą, że Akcja „Wisła” miała na celu wysiedlenie
ludności ukraińskiej z Łemkowszczyzny, Nadsania, Chełmszczyzny i
Podlasia, niezależnie od wyznania, i osiedlenie jej na tzw. Ziemiach
Odzyskanych w celu całkowitej narodowej asymilacji.
Jedynym „grzechem” wysiedlonych w czasie Akcji „Wisła” było to, że
byli Ukraińcami, a nie to, że byli prawosławnymi czy
grekokatolikami. Po części potwierdza to również fakt, że po II
wojnie światowej prawosławni z Białostocczyzny nie zostali
wysiedleni ze swoich terenów.
W swoim liście Metropolita podaje również liczby odnoszące
się do osób osadzonych w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie.
Czytając przesłanie można odnieść wrażenie, że także i tutaj chodzi
wyłącznie o ludność prawosławną, która cierpiała za swój udział w
ukraińskim ruchu oporu. Jednakże fakty znowu mówią zupełnie co
innego. Wystarczy sprawdzić w źródłach historycznych, żeby przekonać
się, że spośród ogólnej liczby 27 osadzonych w Jaworznie kapłanów,
aż 22 to kapłani greckokatoliccy, a tylko 5 to księża prawosławni.
Należy mniemać, że podobne proporcje zachodziły również w stosunku
do ludności cywilnej, osadzonej w COP w Jaworznie».

Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy c.d.

[romanpidlaszuk]

За українця? Ні. За православного
– Так, то було хіба в липні, – з трудом згадує Антоніна Лучук, родом
з Городник, одна з літніх жінок, які відпочивають біля церкви. – Ми
їхали якраз в третій турі. То напевно було перед самими жнивами. В
Дубровиці вже жита були зрілі, а ми стояли в Хотилові на станції.
Чекали на невідоме. Дуже добре пам’ятаю той день. До нас, до
Городник, приїхало військо і за дві години мій тато мусив нашикувати
дві хвіри. Що дали раду взяти, то взяли, а що зосталося, то
зосталося. Ой, добра зосталося. Бо що візьмеш на два возики-
жалізнячки? Все зосталося. І свині зосталися, і овечки зосталися, і
кури зосталися. І тилько корову за роги взяли, кони запрягли і
поїхали.
Поїхали на захід. На станції у Видмінах треба було своє
відстояти. Цілий тиждень чекали на розпорядження. А потім їх
розвезли.
– Штири нас православних сім’ї було в селі, в Конопках-
Малих – продовжує пані Антоніна. – Церкву ми мали в Ожишу і в
Ґіжицьку. Як треба було дитину охрестити, то приїжджав батюшка або з
Ожиша, або з Ґіжицька. До Ожиша було 24 кілометри, до Ґіжицька 15.
Окрім нас у селі було штири польські і штири німецькі родини. Німці
ставилися до нас акуратно, поляки теж. Вони з-під Ломжи були і
знали, що ми не виїхали охотно. Як наше свято було, то ми святкували
в нас, а як їхнє було, то ми святкували в них. І так жилося день за
дньом. Непогано жилося.
Не можна сказати, що ті літа б

[romanpidlaszuk]

За українця? Ні. За православного
– Так, то було хіба в липні, – з трудом згадує Антоніна Лучук, родом
з Городник, одна з літніх жінок, які відпочивають біля церкви. – Ми
їхали якраз в третій турі. То напевно було перед самими жнивами. В
Дубровиці вже жита були зрілі, а ми стояли в Хотилові на станції.
Чекали на невідоме. Дуже добре пам’ятаю той день. До нас, до
Городник, приїхало військо і за дві години мій тато мусив нашикувати
дві хвіри. Що дали раду взяти, то взяли, а що зосталося, то
зосталося. Ой, добра зосталося. Бо що візьмеш на два возики-
жалізнячки? Все зосталося. І свині зосталися, і овечки зосталися, і
кури зосталися. І тилько корову за роги взяли, кони запрягли і
поїхали.
Поїхали на захід. На станції у Видмінах треба було своє
відстояти. Цілий тиждень чекали на розпорядження. А потім їх
розвезли.
– Штири нас православних сім’ї було в селі, в Конопках-
Малих – продовжує пані Антоніна. – Церкву ми мали в Ожишу і в
Ґіжицьку. Як треба було дитину охрестити, то приїжджав батюшка або з
Ожиша, або з Ґіжицька. До Ожиша було 24 кілометри, до Ґіжицька 15.
Окрім нас у селі було штири польські і штири німецькі родини. Німці
ставилися до нас акуратно, поляки теж. Вони з-під Ломжи були і
знали, що ми не виїхали охотно. Як наше свято було, то ми святкували
в нас, а як їхнє було, то ми святкували в них. І так жилося день за
дньом. Непогано жилося.
Не можна сказати, що ті літа б

Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy c.d.

[romanpidlaszuk]

Не можна сказати, що ті літа були втрачені. Давали продукти: і
цукор, і слєдзі, і муку давали. З часом вийшла заміж.
– За українця? – питаємо.
– За православного, – відповідає пані Антоніна.
– Але поляки лічат, же ми українці, – підказує Віра
Романчук, яка відпочиває побіч. – Любек то є українець. А ми
православні. Ми в папу не вірили, а вони вірили. До комунії їх діти
йдуть, а наші не йдуть. А свята празнували разом з нами. Вони на нас
називали москалі, а ми на них казали галіціяни.
– Так добре жилося, що треба було вертати додому? – каже
Віра Романчук. Її з родиною вивезли до Борків, що в колишньому
Ольштинському воєвідстві. – До поїзда забрали троє коней, кури та
семеро поросят. Два роки перед виселенням батько закінчив ставити
дім. Ніколи до нього не повернулися. Будинок розібрано, а
будівельний матеріал використано на будову школи в Кодні.
– У 1973 році повернулися назад, – додає пані Віра. – Там
продали, тут купили. А те, що залишили тут, все пропало.

Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy c.d.

[romanpidlaszuk]

А які ж ми українці?
Іван Ромаць з Київця дотепер не знає, за що вивезли його та його
сім’ю. А сім’я Ромаців опинилася аж в околицях Новоґарду в
Щецинському воєвідстві.
– Вивозили нас 1 липня, – згадує Ромаць. – Приїхало польське
військо і зробило листу. На другий день приїхали знов, дали фурманки
і ми поїхали до Хотилова. Там пореєстрували нас на поїзд, скільки
людей поміститься. Підставили товарові вагони і по три родини до
вагону. Свині, бидло окремо. Завантажили до поїзду і на Щецин, до
Новоґарду. Там підставили знов фурманки і розвозили нас по хатах, по
таких хатах, де не було ні дверей, ні окон, ні печей. Голод і холод.
Колоски збирали по пегееровських полях, бо там вже по жнивах було.
Прийшов 1956 рік. У Київці збанкрутував кооператив. Землю
ділили поміж тих, хто виводився з Київця. Батько Івана Ромаця
приїхав і взяв собі наділ землі.
– І тоді ми вернулися до свого села – додає Іван Ромаць. –
Наші будинки були вже в іншого господаря. Не хотів вступити, але за
гроші вступив. Свій дім треба було куповати. У Київці перед війною
було 80 православних сімей, тепер 5, 6 залишилось. А за що
вивозили? – Замєшанє зі Свєрчевським якесь було. А як справді було,
то не знаю. Нас трактували, як українців. Але який я українець, як я
тут роджений. Ми національності польської, тільки визнаня
православного. А поза тим, який я українець. А по якому я говорю?
Кажуть, що по-хахлац

Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy c.d.

[romanpidlaszuk]

Кажуть, що по-хахлацькі.
– Ми чисто по-руську не говоримо, по-російську тож не
говоримо. По-українську теж не говоримо. Татко говорив, що говоримо
по-хахлацьку. Мій син з Гайнівки приїде то зовсім по-іншому
говорить. Але на нього говорять, що він українець. А вони себе
білорусами уважають.

За акцію, за УПА
У Загорові акцію проведено 15 липня 1947 року. Дмитро Несторук мав
тоді 12 років.
– Нас вивезли до Пасленка, – згадує Несторук. – Мій брат ще
мешкає в Млинарах. Я повернув в 1975 році, як повстало воєвідство.
Раніше не відважився вертати. Я не мав проблем з поверненням, але
мій брат мав. Як виселенець, у Каролеві закінчив рільничий технікум,
пізніше працював в Малдитах як зоотехнік в ПГР-і, але згодом забрали
його до війська. Після війська вернув тут, на Підляшшя, бо в
Малашевичах мешкала наша сестра.
Брат Дмитра Несторука отримав працю в Білій. Працював у
Президії повітової ради, але як дізналися, що він є з акції «В»,
почались проблеми.
«Dlaczego on tu jest» – запитували. Зібралася комісія у
складі представника міліції, представника Повітового комітету партії
і Повітової ради народової, – розповідає Несторук. – Підняли
рішення, щоб справу передати до Любліна, бо говорили, що батько і
брат різали поляків пилкою. Вислали опінію до воєвідської ради, а
вона вирішила: «Przenieść do powiatu, gdzie nie było Akcji Wisła lub
wysiedlić do miejsca poprzedniego zamieszkania, gdzie mieszkają
rodzice».
Не поталанило також Марії Левчук з Матяшівки. Як свідома
українка вступ

[romanpidlaszuk]

Не поталанило також Марії Левчук з Матяшівки. Як свідома українка
вступила в лави Української повстанської армії. Була зв’язковою. За
приналежність до УПА засуджено її на ув’язнення.
– Свого часу то була таємниця. Я була в УПА, бо я за тоє
сиділа. З Межилистя була їдна дівчина, а з Матяшівки дві нас було.
Видав нас «Чумак». Я говорила, що його не знаю, але він сказав, що
нас знає, що до нас приходив.
І дійсно, час від часу приходив. І видав. І маю в папері, що
сиділа. В Фордоні сиділа три роки. Там казали зимною водою мити
підлоги і стратила руки. Як я сиділа, то тата вивозили, але він був
без ноги і його вернули. І я після ув’язнення повернула до
Матяшівки. Слідкували за мною. Приїжджав такий один з Білої й
говорив, що нам не можна тут жити, бо то стрефа надгранична. «Ми вас
вивеземо» – говорив.
І чоловіка вивезли аж під Зелену Гору. Мене не вивезли, бо я
була вагітною. Чоловік поїхав без нічого. Але після року
вернувся. «Ty jeszcze żyjesz?» – запитував чоловіка цей з Білої.

Akcja wisla na Cholmszczyni i Pidlaszy c.d.

[romanpidlaszuk]

Чому? За що?
Знаковим є те, що цього року відзначення 60-ї річниці акції «Вісла»
у Православній церкві відбулися за участю найвищих ієрархів. Ще
минулого року Собор єпископів прийняв рішення про широке відзначення
цієї річниці і визначив п’ять місцевостей, де такі відзначення мають
відбутися. Це Холм, Елк, Пшемків, Горлиці та Біла Підляська.
Відзначення відбулися в місцях, звідки українці були депортовані, та
в місцях, куди вони були депортовані. Такі врочистості відбулися
також в інших місцевостях на всіх рівнях парафіяльного життя.
Слід підкреслити, що від часу проведення акції «Вісла» цього
року найширше відзначалися роковини цієї сумнозвісної операції. Під
час усіх відзначень митрополит Сава в дуже гострих словах говорив
про акцію, різко її засуджуючи..
– Хоча від того часу сьогодні минає 60 років, не спосіб
говорити про ці події спокійно, без сліз, – зазначив митрополит
Сава. – Важко погодитись з фальшивими стереотипами на цю тему. Під
час депортації видно було, що не йдеться про боротьбу з УПА, а про
знищення релігійно-національної тотожності. Чому з нами так
поводились? На це запитання не отримуємо відповіді і до сьогодні.

У спогадах підляшуків збережено оригінальну вимову.